Золотий ювілей першої парафії Браневщини Степан Мігус
Першою греко-католицькою станицею, яка була створена на Браневщині, стала парафія в Пенєнжні. Довгих 11 років після насильного переселення треба було чекати на цю вагому для позбавлених рідних святинь українців подію, як підкреслив нинішній парох о. Артур Маслей на початку врочистостей Золотого ювілею церкви в Пенєнжні, які проходили передостанньої суботи листопада.
– Наше тут буття треба було б рахувати від 1947 р., від зловісної акції «Вісла», – сказав він. – Однак довгих 11 років не було наших богослужінь, не було парафії. Історія нашої церкви розпочалася щойно 1958 р. – тоді в костелі в недалеких Лайсах стали відправлятися Служби Божі в нашому обряді, на що дав свій дозвіл ординарій вармінської римо-католицької єпархії єпископ Томаш Вільчинський. На Різдво богослужіння розпочалося саме в тому храмі в Пенєнжні, який був тоді ще римо-католицькою каплицею св. Якова.
До нього погодився приїжджати о. Петро Гардибала, який разом із багатьма українцями вклав багато сили й труду, щоб почало відновлюватися наше християнське греко-католицьке й українське життя... Це був великий спалах. Багато людей приїжджало також на свої богослужіння з околиць – з Бранева, з Орнети, з Лелькова, з навколишніх сіл. Настав час віднови під покровительством святого Архістратига Михаїла...
Та віднова і справді надійшла. Парафія в Пенєнжні дала життя наступним чотирьом. У 1992 р. створено станицю в Браневі, 1994 – в Пенцишеві і Лелькові, 1995 – в Орнеті. Віршовану історію пенєнжненської парафії представила Стефанія Лихолат і декламувала: ...Вигнали нас мов бидлят // Босих, обдертих голодних. // Як ми відходили // Вже дзвони не дзвонили // ...Горіла наша церква і рідна хата //...Немов буйний вітер розвіяв всю українську душу по цілому світі. //... А нас доля завела на Браневщину // У 1958 році настала велика радість // Отець Гардибала кличе в церкву. // Відчиніться Царські ворота, //Бо починається в Пенєнжні перша Служба пресвята.
Далі у вірші називаються імена священиків, які відправляли в Пенєнжні. У 1961 р. парохами були оо. Василь і Євген Хархаліси, у 1962-67 – о. Теодор Майкович, пізніший єпископ, у 1968 – оо. Іван Федевич і Борис Балик, у 1969-71 – о. Микола Заяць, від 1971 – о. Кінрад Яцків, від 1984 – о. Юліан Ґбур (нині єпископ) та о. Дарій Вовк. У 1993 р. на парафію прийшов о. Артур Маслей і служить тут донині. З цієї парафії за її історію було чимало священичих покликань. Священиками стали: зокрема покійний уже Михайло Борис, Віктор Головач, Павло Поточний, Михайло Бундз, Христофор Блажеєвський, Богдан Пушкар, Стефан Машик та Богдан Крупа...
Але були й такі, – пише у своїй віршованій історії С. Лихолат, – що від церкви відійшли. // Де ж ти, Петре, та Іване, що нема тебе між нами? // Вже хрестишся не так, як твій дід... // Але пам’ятай, що ми тут є, // І цей іконостас на тебе жде...
Урочисту Службу Божу разом із десятком священиків відправив о. митрат Андрій Сорока. Серед присутніх були депутат польського Сейму Мирон Сич, представники самоврядної влади Браневщини, Пенєнжна і сусідніх теренів, Ольштинського відділу ОУП, теперішні і колишні парафіяни.
З привітаннями і словами подяки для парафіян виступив протоігумен чину св. Василія Великого о. Ігор Гарасим з Варшави.
– Ви тут вистояли 50 років, – сказав він. – Щире спасибі вам за цей труд... Залишити свою рідну хату означає залишити частку своєї душі, постраждати на своїй самобутності, ідентичності – як персональній, так і духовній... Сьогодні осмислити своє життя тут означає потребу поставити собі питання: який хліб у моїй хаті? Хліб це не лише видиме, хліб це й духовна страва...
«Наше слово» №52, 28 грудня 2008 року
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz