Вибираю, тому що...

Хрест поруч каплиці у Збаражі на мості річки Грізної. Фото Богдана Тхіра  Що для вас ближче: ваше сьогоднішнє місце проживання чи землі дідів? – так, зокрема, питав я декількох ліцеїстів зі шкіл з українською мовою навчання, коли розмовляв з ними про Акцію «Вісла». Вистачила відповідь на це запитання, щоб переконатися: у них є усвідомлення трагедії 1947 р., того, де живуть і де могли б жити, якби не виселення. З другого боку, цих їхніх знань не треба перевіряти, бо сам факт, що вони потрапили до української школи, свідчить: вони знають, ким вони є і звідки походять. Однак важливим для їхніх роздумів про своє покоління стосовно минулого, теперішнього й майбутнього, як самі помічають, є факт, що про 1947 р. могли дізнатися ще від своїх дідів-бабусь. І може завдяки цьому вони ще мають змогу вибирати... «Була, то й знаю» – Аня (ІІІ клас ліцею, Ґурово-Ілавецьке) Звичайно, історію сім’ї знаю від дідусів, батьків, бувала на рідних землях. У селі мого діда я відчувала, здається, жаль: що там уже немає мене, нема їх – і якось тоді мені зробилося гаряче, було це дивне. Мій клас активно включається в різні справи – і ми говоримо про Акцію «Вісла», про Явожно й на інші серйозні теми. Але, думаю, на кілька років молодші від нас гімназисти вже не знають, звідки вони – бо може батьки їм не говорять. У нашій школі також є мішані польсько-українські класи – і один колеґа-поляк був шокований, коли дізнався, що Акція «Вісла» мала місце, що влада таке допустила. Маю в класі й іншого колеґу, нащадка переселенців з Литви – і він усе розуміє: розуміє, що є щось таке, як наслідки переселення. Звичайно, ближчі мені землі дідусів, мені зовсім не подобається тут, де тепер живу. Я була, то й знаю, що на Любачівщині краще себе почуваю. Ми тут українці, звичайно, є, але хоча б завтра я можу переселитися на південь. Мої батьки насправді думають про повернення. «Там немає українців» – Аня (ІІІ клас ліцею, Білий Бір) По-різному деякі з моїх колеґ усвідомлюють, яке жниво для нас як українців принесла Акція «Вісла». Але є й такі, що просто знають: вона була, а вже не конечно точно, з якого села їхні предки. Думаю, що в деяких хатах не говориться про це і маю враження, що дехто хоче відірватися від минулого. Основу свого самопізнання ми отримуємо вдома. У мене всі розмовляли українською – і моя хата для мене є такою малою Україною. Але бачу, що в деяких сім’ях не говорять своєю мовою, тому мені важко з таким учнем спілкуватися українською: немає природності. Щиро кажучи, ми рідко між собою говоримо про виселення. Протягом трьох років ліцею я говорила на цю тему, може, з трьома особами. Не знаю, може це сьогоднішній світ породжує ситуацію, коли забувається про все на світі – тільки не про Facebook. Я їздила до сіл моїх дідусів. Коли була з родиною в церкві у селі мого діда, ми відправили панахиду. Як у цій порожній церкві розносився наш голос, тоді подумала, що фактично тут всюди, навіть біля мене, колись хтось стояв. Це було файне відчуття. З другого боку, був жаль, проте невідомо до кого. Тоді я відчула несмак ситуації, у якій я опинилася. Не можу осуджувати когось, що він тут, у Польщі, вже не українець, якщо він не дістав цього від батьків: але робиться замкнене коло. Шкода, що стільки тисяч українців «розмилося». Однак сьогодні вже не можна мати претензій до молодих, що не знають того, звідки точно вони. Загалом думаю, що рідко хто з моїх колеґ їздить на рідні землі. Навіть коли є змога, їдучи на «Ватру» до Ждині, ніхто не думає по дорозі вступати до свого села. Мені самій уже добре тут, де я народилася. Я тут виросла – і як би не було, землі дідів уже мені трохи чужі. Там немає українців – або як є, то мало. Це минуло, і треба з тим погодитися, бо ніхто не верне часу: треба жити так, щоб діди були з нас задоволені. Чи є сенс повертати там, до села, закритися від світу й там жити лише тому, що бабця жила? Є ґлобалізація – і при тому важливо знати, ким ти є. «Хоч там ліс, там щось приємне» – Михайло (ІІІ клас ліцею, Білий Бір) У мене вдома говорилося про виселення: говорила бабця, а також батьки. Є спогади, які записав дідусь, я неодноразово їх читав. Проте мене й самого цікавила ця тема. У школі відзначаємо роковини, але й маємо контакт з наочними свідками 1947 р., адже на зустрічі запрошують, наприклад, політв’язнів, які розказують про виселення, те, як сиділи в тюрмі. Загалом по моїх друзях бачу, що хтось більше темою цікавиться, хтось менше – але всі знають, звідки їхній рід. Тепер у школі багато учнів – з України, вони чимало питають про виселення. Дивно: бо дехто про це знав, однак те, чому так склалося чи про УПА – уже ні! Тут у нас, на півночі, організовують багато поїздок до рідних сіл: думаю, більшість з моїх товаришів завдяки цьому відвідувала свої сторони. Я з колеґою вирішив сам поїхати до сіл наших дідів. Пригадую, що коли ми полягали в шатрі на місці, де правдоподібно стояла колись хата бабці мого друга, він не міг спати всю ніч: так це переживав. Може, дивно звучить, але бачу, що ми вже інше покоління. Інколи говориться: «їду на рідні землі, бо там файно, подобається» – але це по суті все. Думаю, це вплив того, що вдома українство зникає, уже не вживається рідна мова. На півдні, здається, менше асимілюються: адже там постійно за щось мусять боротися, наприклад, за Народний дім. А людська натура така: коли щось забирають, забороняють – вона хоче цього ще більше. Тут, де живу, ми нерідко все маємо, тому дехто байдуже підходить до свого. Я люблю землю, де жили мої діди, і хотів би там бути. Хоч там ліс, там щось приємне, і це мені ближче. Тому вибираю мою малу батьківщину – землю моїх дідів. «Усе, що мені близьке й потрібне, маю тут» – Оля (ІІІ клас ліцею, Ґурово-Ілавецьке) Тема виселення – не чужа. Моє покоління свідомо живе, функціонує в ній, адже ж говориться про це вдома. У моїй місцевості більшість сімей – переселені. З другого боку, бачу також, що мої діди говорять про це неохоче, треба до них уміло підійти, щоб щось розказали – а тим більше, щоб це записати. Виявляється, вони далі живуть у страху, їм найкраще, якби про минуле публічно не говорити. В нас у школі – також учні з польських сімей. Буває, не тільки від них, чуємо здивоване: «як у Польщі можна бути українкою, якщо я і батьки тут народилися?» Трапляється й таке, тоді треба усвідомлювати. Звичайно, у школі обговорюється тема виселення, саме зі школи їдуть організовані екскурсії, завдяки яким відвідуємо Закерзоння. Здебільшого тоді, коли вже їдемо на ці землі, починаються розмови. А коли ти вже попадаєш до села своїх предків, то, звичайно, є емоції. До дідусевої розповіді можна доторкнутися своїми руками. Це вже не фікція, коли бачиш фундаменти дідової хати. Щодо пам’яті – ми вже третє покоління, тому вона зникає. А що про це буде знати четверте чи п’яте покоління? Наша очевидна роль – переказувати пам’ять, але сьогодні молодь не думає про минуле, бо рахується тепер і завтра. Щиро кажучи, я сама вже не є сильно пов’язана з землею моїх дідів, не думаю про повернення. Я народилася тут – і тут уся моя родина. Тепер піду вже в університет, проте буду керуватися тим, щоб потрапити до міста, де є українське середовище: бо в такому я виросла і знаю, що в іншому не почувала б себе добре. Вибираючи місце навчання, дивлюся, чи там є домівка, церква. Виявляється, усе, потрібне й близьке мені, маю тут, – і тому добре почуваю себе в цьому місці.   «Не уявляю життя деінде» – Тома (ІІ клас ліцею, Лігниця) Я з Лемківщини. Тобто, мої діди. Звичайно, вдома батьки чи дідо й бабця розповідали про виселення. Потрохи чогось і я дізнавався, сам запитував. Бував у селі дідусів: чи то з батьками, чи вже зі школи під час екскурсії. Коли їдемо на екскурсію з товаришами, ця тема включається якось автоматично – хто з нас звідки. Їздимо на «Ватру» в Ждині – і там я вже в себе. Буває, після «Ватри» їду по селах дідів, там відчуваю величезний сентимент до гір та лісів. Коли йдеться про інших учнів, то вони теж знають, хто звідки, але в школі є і поляки, які також дізнаються про виселення. Я хотів би частіше побувати на Лемківщині, проте важко мені сказати, до чого я більше прив’язаний. У цій хвилині не уявляю життя деінде, хочу жити в теперішньому місці, але сентимент і любов до місця – то Лемківщина. «Відстань від рідного ні в чому не заважає» – Міля (ІІ клас ліцею, Перемишль) У мене вся родина була виселена, тому я змалку знала від дідусів про УПА, Явожно, акцію «Вісла». Про це говорили вдома. всі учні про це знають, пам’ятають, але ті події не впливають на наше щоденне життя. Для мене не мають вони впливу на те, як я ставлюся до поляків чи загалом до держави. Багато разів я чула запитання, як сталося, що живу в Польщі, не народилася в Україні, а я українка. Бувають поляки, які не чули про Акцію «В» – і тоді їм пояснюю. Вони або це приймають до відома, або намагаються дискутувати: проте нерідко не мають знань, щоб взагалі про що-небудь говорити. Я мала щастя, що переважно по своїх селах мене водили дідусі. Там уже нема хат, але є, наприклад, сад. Коли вони линули у спогади – можна було все уявити. В такому місці не може не бути емоцій, я відчувала передусім щастя, що можу почути історію саме від них. Задумувалася, де ми б тепер жили, якби дідів не вивезли, але не відчувала ненависті... Знаю, що акція «Вісла» не була потрібною: але не думаю теж, що як ми живемо на півдні, то ми є більшими патріотами від українців в інших реґіонах Польщі. Ті українці, які не живуть на Закерзонні, не є гіршими українцями. На рідних землях маємо більше пов’язаних з нашою ідентичністю місць, але сам патріотизм залежить від свідомості. Вступаючи в університет, я напевно буду брати до уваги те, чи в тому місці сильно діятиме Церква, бо вона нас найбільше поєднує з українством. Для мене це має значення. Отже, не важливо, де я живу, але ким себе почуваю. Я колись не жила на Закерзонні, біля України, проте відстань від рідного ні в чому не заважає – щоб бути патріотом, говорити своєю мовою і пам’ятати про своє. Загалом молодь приймає інформації, що їх подають у школі, але рідко хто цікавиться питанням свого походження глибше. З другого боку, ті, хто знає про виселення ще від своїх діда-бабусі, більше включаються, наприклад, у відзначення роковин чи організування виставок, пов’язаних із цим. Сьогодні ми знаємо про Великий Голодомор в Україні, проте до Акції «Вісла» ми більш емоційно підходимо, бо це напевне стосувалося нашої сім’ї. Я сама не дуже цікавлюся і не шукаю інформації про 1947 р., але люблю про це слухати від своїх дідусів. «Наше слово» №18, 29 квітня 2012 року