Послання Святішого Отця Венедикта XVI з нагоди Всесвітнього дня миру 1 січня 2009 року

Послання Святішого Отця Венедикта XVI
з нагоди Всесвітнього дня миру 1 січня 2009 року

Боротьба з бідністю як шлях утвердження миру

1. На початку нового року я знову звертаюся до людей усього світу з побажанням миру і цим своїм посланням закликаю замислитися над важливою темою: «Боротьба з бідністю як шлях утвердження миру». Мій шановний попередник Іван Павло ІІ у посланні з нагоди Всесвітнього дня миру 1993 року вже вказував на те, як негативно позначається на справі миру бідність, що від неї потерпають подекуди цілі народи. Бідність дуже часто є одним із чинників, що сприяють виникненню і поглибленню конфліктів, зокрема збройних. А ці конфлікти, у свою чергу, тільки погіршують трагічне становище бідних. «Наш світ, – писав Іван Павло ІІ, – демонструє свідчення іншої страшної загрози миру: багато людей і навіть цілих народів сьогодні живуть за межею бідності. Прірва між багатими й бідними стала ще помітнішою навіть у найбільш економічно розвинутих націях. Людське сумління не може ігнорувати цієї проблеми, оскільки умови, в яких живе велика кількість людей, є приниженням їхньої вродженої гідності, і вони становлять загрозу для автентичного і гармонійного поступу всієї спільноти» [1].

2. У цьому контексті, щоб належно боротися з бідністю, треба уважно і всебічно обміркувати складне явище глобалізації. Звернути увагу на глобалізацію важливо передовсім з методологічного погляду, оскільки результати досліджень, проведених економістами і соціологами, можна буде використати для вирішення багатьох проблем бідності. Однак аналіз проблеми бідності в контексті глобалізації повинен охоплювати також духовний і моральний виміри, спонукаючи нас дивитися на бідних з перспективи усвідомлення того, що всі ми є учасниками того самого божественного задуму, – задуму нашого покликання бути одною родиною, всі члени якої – індивіди, народи та держави – у своїй поведінці мають керуватися засадами братерства й відповідальності.

Для цього потрібно глибоко й чітко розуміти проблему. Якби йшлося тільки про матеріальну бідність, то, щоб визначити головні характеристики цього лиха, цілком достатньо було б звернутися до суспільних наук, які допомагають нам оцінювати соціальні явища передусім на підставі кількісних даних. Однак ми знаємо, що існують також інші, нематеріальні форми бідності, які не є прямим та автоматичним наслідком матеріальних нестатків. Наприклад, у багатих, передових суспільствах існує явище маргіналізації, а також емоційної, моральної та духовної бідності: йдеться про тих осіб, які втратили геть усякі внутрішні орієнтири і попри економічний достаток потерпають від різних форм дискомфорту. Я маю на увазі, з одного боку, так званий «моральний недорозвиток»[2], а з іншого – негативні наслідки «надмірного розвитку»[3]. Не можна забувати й про те, що в так званих «бідних» суспільствах економічне зростання часто гальмують культурні перешкоди, які зумовлюють неефективне використання наявних ресурсів. У будь-якому разі коренем усіх форм нав’язаної зовні бідності є неповага до трансцендентної гідності людської особи. Коли людину розглядають поза цілісним контекстом її покликання, коли бракує пошани до засад правдивої «людської екології»[4] – набирають обертів порочні механізми бідності. Це добре видно на прикладі деяких проблем, на яких я коротко зупиню свою увагу.



Бідність і її моральні наслідки

3. Багато хто вбачає зв’язок між бідністю і демографічним зростанням як її причиною. Наслідком цього є кампанії з обмеження народжуваності, які проводяться на міжнародному рівні. У цих кампаніях нерідко застосовують методи, що зневажають гідність жінки і право батьків самим відповідально визначати число своїх дітей[5], а також, що ще гірше, нехтують навіть людським правом на життя. Знищення мільйонів ненароджених дітей в ім’я боротьби з бідністю, по суті, рівнозначне знищенню найбідніших людських створінь. А водночас незаперечним є те, що в 1981 році близько 40 відсотків населення світу жило за межею абсолютної бідності, тоді як сьогодні ця цифра зменшилася вже наполовину, оскільки із бідності вийшли деякі народи, чисельність яких стрімко зростала. Це показує, що долати бідність можна навіть за умов демографічного зростання. Не слід забувати й про те, що з часу закінчення Другої світової війни чисельність населення земної кулі зросла на чотири мільярди, здебільшого завдяки країнам, що досить недавно вийшли на світову арену як нові економічні держави і пережили швидкий економічний розвиток саме завдяки зростанню густоти свого населення. Навіть більше, серед високорозвинених країн найбільший потенціал для розвитку мають ті, що відзначаються найвищою народжуваністю. Інакше кажучи, стає зрозуміло, що багатолюдність країни – це багатство, а не чинник бідності.

4. Інша проблема, що викликає велике занепокоєння, – це пандемічні хвороби, як, наприклад, малярія, туберкульоз та СНІД. Ці хвороби, оскільки вони вражають продуктивні прошарки населення, мають величезний вплив на погіршення загальних умов життя в деяких країнах. Спроби захистити людей від цих пошестей не завжди успішні. Крім того, буває, що країни, які потерпають від цих хвороб, стикаються з шантажем із боку тих, хто узалежнює економічну допомоги від проведення ворожої супроти людського життя політики. Щоб успішно боротися проти СНІДу, одного з найбільш драматичних чинників бідності, слід неодмінно брати до уваги моральні проблеми, пов’язані з розповсюдженням цього вірусу. Потрібно передусім проводити просвітницькі кампанії, націлені передовсім на молодь, і пропагувати сексуальну етику, яка б цілковито відповідала гідності людської особи. Певні кроки, зроблені в цьому напрямі, вже принесли рясні плоди, зменшивши розповсюдження інфекції. Далі треба зробити доступними для бідних народів ліки й медичну опіку, необхідні для боротьби із СНІДом. Для цього слід рішуче підтримувати медичні дослідження та новаторські способи лікування, а також гнучке застосування, якщо виникне потреба, міжнародних норм захисту інтелектуальної власності, щоб забезпечити всім і кожному базовий рівень медичної допомоги.

5. Третя сфера, яку слід брати до уваги в програмах боротьби з бідністю і яка ще раз вказує на властивий їй моральний аспект, – це дитяча бідність. Коли сім’я потрапляє в тенета бідності, найбільше потерпають саме діти: сьогодні майже половина тих, хто живе в умовах абсолютної бідності, – це діти. Розглядати проблему бідності, ставши на боці дітей, – означає надавати першорядного значення тим цілям, що безпосередньо їх стосуються, наприклад, турботі про матерів, шкільництву, доступу до вакцин, медичної опіки та питної води, охороні довкілля і, найперше, захисту родини та стабільності родинних стосунків. Коли підвалини родини починають хитатися, неминуче страждають діти. Якщо в країні не захищають гідності жінки та матері, наслідки цього першими відчувають саме діти.

6. Четверта сфера, яка з морального погляду потребує особливої уваги, – це взаємозалежність між розвитком і роззброєнням. Теперішні розміри військових витрат викликають глибоке занепокоєння. Як я вже зазначав, часто буває, що «величезні людські та матеріальні ресурси, які витрачаються на озброєння та інші військові потреби – це, по суті, ресурси, що мали б бути витрачені на програми розвитку народів світу, особливо ж найбідніших народів, які найбільше потребують допомоги. Це суперечить Статутові ООН, який зобов’язує міжнародну спільноту й окремі держави «сприяти становленню й підтриманню миру та міжнародної безпеки, залучаючи якомога меншу частку світових людських та економічних ресурсів до потреб озброєння» (стаття 26)[6].

Такий стан речей аж ніяк не сприяє, а навпаки, серйозно перешкоджає досягненню таких великих цілей розвитку міжнародної спільноти. Навіть більше, надмірне збільшення військових витрат містить небезпеку прискорення гонки озброєнь, що породжує економічну відсталість і відчай, перетворюючись – хоч це і парадоксально – на фактор нестабільності, напруженості й конфліктів. Як мудро стверджував мій шановний попередник Павло VI, «розвиток – це нове ім’я миру»[7]. Тому держави мають серйозно застановитися над глибинними причинами конфліктів, які здебільшого були породжені несправедливістю, і вжити потрібних заходів для їх вирішення, сміливо визнавши свої помилки. Якщо вдасться поліпшити міжнародні стосунки, з’явиться можливість скоротити витрати на озброєння. Заощаджені ресурси можна буде призначити на проекти, пов’язані з розвитком найубогіших осіб та народів: зусилля в цьому напрямі спричинилися б до утвердження миру в родині людства.

7. П’ята проблема, пов’язана з боротьбою проти матеріальної бідності, – це сучасна продовольча криза, що ставить під загрозу задоволення основних потреб людини. Ця криза характеризується не так нестачею їжі, як утрудненим доступом до неї та різними формами спекуляції, тобто, інакше кажучи, системним браком політичних та економічних інститутів, здатних подбати про потреби людей і відреагувати на кризові ситуації. Недоїдання завдає людям великої психофізичної шкоди, позбавляючи багатьох людей енергії, потрібної для того, щоб без сторонньої допомоги вийти з бідності. А це ще більше поглиблює прірву нерівності, провокуючи в людей реакцію, що дуже легко може перерости в насильство. Дані про динаміку відносної бідності протягом останніх десятиліть свідчать про те, що розрив між багатими і бідними збільшився. Головні причини такого явища – це, з одного боку, технологічний прогрес, плодами якого користуються здебільшого особи вищих щаблів драбини доходів, а з іншого боку, динаміка цін на промислові товари, які зростають набагато швидше від цін на сільськогосподарську продукцію та сировину, що їх пропонують на світовому ринку бідні країни. Тому велика частина населення бідних країн потерпає від двоякої маргіналізації через найнижчі доходи і найвищі ціни.



Всесвітня солідарність і боротьба проти бідності

8. Один з найважливіших шляхів утвердження миру – це глобалізація, зорієнтована на інтереси всієї родини людства[8]. Проте, щоб управляти глобалізацією, потрібна міцна глобальна солідарність[9] між багатими і бідними країнами, а також між громадянами одної країни, хай навіть і багатої. Треба виробити «спільний моральний кодекс»[10] – його норми повинні мати не просто договірний характер, а коренитися в природному законі, який Творець закарбував у сумлінні кожної людини (пор. Рим. 2, 14–15). Хто з нас не чує в глибині свого сумління поклику зробити свій внесок у справу загального добра та суспільної злагоди? Глобалізація зносить певні бар’єри, але це не означає, що вона не зводить нових. Вона зближує народи, але близькість у просторі й часі сама по собі ще не є достатньою умовою справжнього миру та єднання. Глобалізація може послужити вирішенню проблеми маргіналізації бідних прошарків нашої планети тільки тоді, коли кожна людина відчуватиме біль через ту несправедливість, що існує у світі, і пов’язані з нею порушення людських прав. Церква, яка є «знаком і знаряддям найтіснішого єднання з Богом і єдності всього людського роду»[11], не перестає робити все можливе, щоб подолати кривди й непорозуміння і спричинитися до становлення більш мирного й солідарного світу.

9. У сфері міжнародної торгівлі та фінансів сьогодні відбуваються процеси, що уможливлюють позитивну економічну інтеграцію, а отже, сприяють поліпшенню загальної ситуації; однак існують і процеси протилежної спрямованості, що розділяють і маргіналізують народи, створюючи небезпечні передумови для воєн та конфліктів. Після Другої світової війни міжнародна торгівля товарами та послугами зростала надзвичайно швидкими, небаченими в історії темпами. До глобальної торгівлі залучені здебільшого давно індустріалізовані країни, але також і чимало країн, що розвиваються, які недавно вийшли на світову арену. Однак є й інші країни з низькими доходами, що відсунуті на узбіччя світової торгівлі. На економічному зростанні цих країн негативно позначилося швидке падіння цін на сировину, яке відбулося в останні десятиліття, бо ж сировина є чи не єдиним, що вони можуть запропонувати світовому ринкові. У цих країнах – переважно африканських – залежність від експорту сировини і далі є великим фактором ризику. Тож я хотів би ще раз повторити свій заклик: усім країнам слід надати рівні можливості доступу до світового ринку, щоб жодна з них не була ані виключена, ані відсунута на задній план.

10. Такі самі міркування можна застосувати й у сфері фінансів, яка завдяки технологічному розвиткові й політиці лібералізації міжнародних грошових потоків стала одним із стовпів глобалізації. Об’єктивно найважливіша функція фінансів – забезпечувати можливість довгострокових інвестицій, а отже, й розвитку. Сьогодні ця функція виявилася аж надто слабкою: на світових фінансах негативно позначилася система фінансових угод – як національних, так і міжнародних – основана на вельми недалекоглядній логіці, що змагає до збільшення вартості фінансових операцій і зосереджується на технічному управлінні різними формами ризиків. Сьогоднішня криза демонструє, що фінансова активність часто повністю зосереджується на собі, нехтуючи довгостроковими інтересами загального добра. Коли всі завдання, що ставлять перед собою учасники глобального фінансового ринку, обмежуються найкоротшою перспективою, фінансова система перестає виконувати свою функцію і слугувати мостом між сучасністю і майбутнім, стимулом до створення нових довгострокових можливостей для виробництва й праці. Фінансова діяльність, обмежена короткою і найкоротшою перспективою, стає небезпечною для всіх без винятку, зокрема й для тих, кому вдається отримати від неї користь у періоди фінансової ейфорії[12].

11. З усього цього випливає, що боротьба з бідністю потребує співпраці як на економічній, так і на правовій площині, щоб міжнародна спільнота і поодинокі бідні країни мали змогу виробити й втілити в життя скоординовані рішення, спрямовані на розв’язання означених вище проблем, і створити ефективне правове поле для економічної діяльності. Крім того, потрібні стимули до створення дієвих, ефективних інститутів; треба також підтримати боротьбу із злочинністю й заходи, спрямовані на утвердження культури законослухняності. З іншого боку, не можна заперечувати, що в основі багатьох невдач у справі допомоги бідних країнам лежить надмірна опіка над ними. Кращим проектом на середній і довгий строк було б інвестування в освіту людей і всебічний розвиток своєрідної культури ініціативності. Щоб розвиватися, економіка потребує сприятливих умов, але це не повинно відвертати нашу увагу від проблеми доходів. І хоча слушним є твердження, що збільшення доходу на душу населення не може бути самодостатньою метою політично-економічної діяльності, не треба забувати, що це важливий інструмент боротьби з голодом та абсолютною бідністю. З цієї точки зору слід визнати ілюзорним переконання, начебто політика перерозподілу наявного багатства може раз і назавжди розв’язати проблему бідності, оскільки в сучасній економіці вартість багатства визначається його здатністю отримувати від нього дохід тепер і в майбутньому. Тому отримання доходу стає обов’язком, якого не можна уникнути, якщо тільки ми хочемо вести ефективну боротьбу з матеріальною бідністю, досягаючи довготермінових результатів.

12. Ставити інтереси бідних на перше місце – означає, врешті-решт, що учасники міжнародного ринку мають передбачити для них належне місце у правильній економічній логіці, а інституціональні суб’єкти – у правильній політичній логіці та логіці спільної участі, сповна використовуючи потенціал громадянського суспільства на міжнародному та місцевому рівнях. Сьогодні вже самі міжнародні організації почали визнавати цінність і корисність економічних ініціатив громадянського суспільства або місцевої влади, скерованих на інтеграцію в суспільство тих верств населення, що перебувають за межею абсолютної бідності, і яких водночас важко охопити державними програмами соціальної допомоги. Історія економічного розвитку в ХХ столітті вчить нас, що ефективність навіть найкращої політики розвитку залежить від відповідальності людей і від створення позитивної взаємодії між ринками, громадянським суспільством і державною владою. Громадянське суспільство, зокрема, відіграє основну роль у будь-якому процесі розвитку, адже розвиток є головним культурний феноменом, а культура народжується й розвивається в сфері громадянської активності[13].

13. Як одного разу зазначив мій вельмишановний попередник Папа Іван Павло ІІ, глобалізація характеризується «виразною двозначністю»[14], а тому управляти цим процесом треба надзвичайно розважливо. Зокрема, треба повсякчас мати на оці потреби бідних нашої планети й долати скандал диспропорції між проблемами бідності і тими заходами, що вживають люди для їх подолання. Ця диспропорція проявляється як на культурному й політичному рівнях, так і в духовній та моральній сферах. Ми часто зупиняємося на поверхових, інструментальних чинниках бідності, не докопуючись до тих причин, що живуть в душі людини, як-от захланність чи обмеженість світогляду. Проблеми розвитку, допомоги та міжнародної співпраці здебільшого розглядають без справжнього особистого ангажування, як до технічних питань, що зводяться до створення відповідних структур, розроблення тарифних угод, розподілу анонімного фінансування. А для боротьби з бідністю потрібні чоловіки й жінки, що живуть у дусі глибокого братерства і здатні супроводжувати індивідів, родини та спільноти на шляху автентичного людського розвитку.



Висновок

14. В енцикліці Centesimus annus Іван Павло ІІ вказував на те, що нам треба «позбутися ментальності, згідно з якою бідні – чи то поодинокі особи, чи народи – є тягарем, надокучливою завадою, споживачами добра, створеного руками інших». «Бідні, – писав він, – домагаються права на участь користуватися матеріальними благами і користати із своєї здатності працювати, будуючи світ, у якому було б більше справедливості й більше достатку для всіх»[15]. У нинішньому глобалізованому світі стає дедалі очевидніше, що мир можна побудувати тільки в тому разі, якщо кожному буде забезпечена можливість для зростання: раніше чи пізніше за вади несправедливих суспільних устроїв доведеться розплачуватися усім. Тільки безумець може зводити розкішні палаци посеред пустелі чи руїни. Глобалізація сама по собі не здатна будувати миру, а в багатьох випадках, навпаки, вона породжує поділи й конфлікти. Стає очевидним, що глобалізація мусить бути зорієнтована на певну мету – на глибоку солідарність, яка прагне добра для всіх і кожного. У цьому сенсі глобалізацію слід розглядати як добру нагоду для досягнення істотного поступу в боротьбі з бідністю й поставити на служінні справедливості й миру ресурси, про які раніше годі було й думати.

15. У своєму соціальному вченні Церква ніколи не забувала про бідних. У часи, коли з’явилася енцикліка Rerum novarum, поняття «бідних» стосувалося головно робітників нового індустріального суспільства. Натомість соціальне вчення Пія ХІ, Пія ХІІ, Івана ХХІІІ, Павла VI та Івана Павла ІІ проливало світло на нові форми бідності – в міру того, як горизонт соціальної проблематики розширювався, набуваючи всесвітнього масштабу [16]. Таке розширення соціальної проблематики до глобальних масштабів трактується не просто в сенсі кількісного зростання, а й у сенсі якісно глибшого розуміння людини та потреб великої людської родини. Тому Церква, уважно стежачи за сучасними феноменами глобалізації та їх впливом на людську бідність, повсякчас указує на нові аспекти соціальної проблематики – не тільки розмахом, а й глибиною – в тому, що стосується ідентичності людини та її взаємин із Богом. Це засади соціального вчення, які мають з’ясувати зв’язок між бідністю й глобалізацією і спрямувати людську діяльність на утвердження миру. Серед цих засад тут варто виділити «першочергову любов до бідних» [17] у світлі першості любові, яку засвідчує вся християнська традиція, починаючи від ранньохристиянських часів (пор. Ді. 4, 32–36; 1 Кор. 16: 1; 2 Кор. 8–9; Гал. 2, 10).

«Нехай кожен негайно візьметься до належної йому праці», – писав у 1891 році Лев ХІІІ і додав: «Що ж до Церкви, то допомоги з її боку не забракне ніколи й за жодних обставин»[18]. Саме в такому дусі Церква й сьогодні трудиться задля бідних, вбачаючи в них самого Христа[19] і повсякчасно чуючи в своєму серці слова Князя миру, звернені до апостолів: «Vos date illis manducare – Дайте ви їм їсти» (Лк. 9, 13). Вірна цьому закликові свого Господа, християнська спільнота не перестає запевняти родину людства у своїй підтримці імпульсів творчої солідарності, яка полягає не тільки в тому, щоб давати від наддостатку свого, а й у тому, щоб змінювати «способи життя, моделі виробництва та споживання і усталені структури влади, які керують суспільством»[20]. На початку нового року я звертаюся до кожного учня Христового, як і до всіх людей доброї волі з гарячим закликом відкрити серця до потреб бідних і зробити все практично можливе, щоб допомогти їм. Ніхто ж бо не стане заперечувати аксіому, що «боротися з бідністю – означає будувати мир».



Ватикан, 8 грудня 2008 року

ПАПА ВЕНЕДИКТ XVI

Переклад Комісії «Справедливість і мир» УГКЦ

[1] Послання з нагоди Всесвітнього дня миру 1993 року, 1.
[2] Populorum progressio, 19.
[3] Sollicitudo rei socialis, 28.
[4] Centesimus annus, 38.
[5] Пор. Populorum progressio, 37; Sollicitudo rei socialis, 25.
[6] Святіший Отець Венедикт XVI, Послання до кардинала Ренато Раффаеле Мартіно з нагоди міжнародного семінару, організованого Папською радою «Справедливість і мир» на тему: «Роззброєння, розвиток і мир: Перспективи загального роззброєння», 10 квітня 2008 року // L'Osservatore Romano, 30 квітня 2008, с. 8.
[7] Populorum progressio, 87.
[8] Пор. Centesimus annus, 58.
[9] Пор. Святіший Отець Іван Павло ІІ, Звернення до християнських об’єднань італійських робітників, 27 квітня 2002 року, 4 // Insegnamenti di Giovanni Paolo II, XXV, 1 (2002), 637.
[10] Святіший Отець Іван Павло II, Звернення до пленарної асамблеї Папської академії соціальних наук, 27 квітня 2001 року, 4 // Insegnamenti di Giovanni Paolo II, XXIV, 1 (2001), 802.
[11] Lumen gentium, 1.
[12] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 368.
[13] Там само, 356.
[14] Звернення до керівників профспілок та робітничих об’єднань, 2 травня 2000 року, 3 // Insegnamenti di Giovanni Paolo II, XXIII, 1 (2000), 726.
[15] Centesimus annus, 28.
[16] Populorum progressio, 3.
[17] Sollicitudo rei socialis, 42; пор. Centesimus annus, 38.
[18] Rerum novarum, 45.
[19] Пор. Centesimus annus, 58.
[20] Там само.

http://www.ugcc.org.ua/