wtorek, 28 lipca 2009

Uciszyć Joannę

Przemysław Kucharczak

– Jeśli wszyscy będziemy milczeć, będzie coraz gorzej – mówi Joanna Najfeld fot. Jakub SzymczukGdyby Joanna Najfeld była stara albo brzydka, może jeszcze by jej wybaczono, że w telewizyjnych dyskusjach przegaduje feministki, zwolenników aborcji i gejowskich małżeństw. Jednak fakt, że tak „wsteczne” poglądy w logiczny sposób przedstawia sympatyczna dziewczyna, jest dla nich nie do zniesienia. Wytoczo-no jej proces karny.
Pierwsza rozprawa przeciw Joannie Najfeld odbyła się 16 lipca. Publicystka stoi przed sądem, bo wytknęła feministkom ich finansowe powiązania z biznesem aborcyjnym i antykoncepcyjnym. Skarży ją Wanda Nowicka, szefowa feministycznej organizacji Federacja na Rzecz Kobiet i Planowania Rodziny. Federacja ta od lat walczy o pełny dostęp do aborcji. Feministki liczą, że Joannie Najfeld zamknie usta strach przed więzieniem – bo właśnie karę do dwóch lat w więzieniu za „pomówienie” przewiduje 212 paragraf kodeksu karnego, z którego Joanna Najfeld została oskarżona. Skala nienawiści, z jaką już od trzech lat odnoszą się do tej ciemnowłosej dziewczyny zwolennicy różnych lewicowych ideologii, jest szokująca. „Najfeld to fanatyczka, oszołom. Nienawidzę jej. Jak można być tak opóźnionym” – grzmi jeden z internautów na portalu stylwolny.pl. „Najfeld to wszystko co w polakach najgorsze. Gdyby się pozbyć takiego myślenia moglibyśmy wstąpić do UE z wypiętą piersią a tak trzeba się wstydzić” (pisownia oryginalna) – głosi sąsiedni wpis. Większości agresywnych wpisów towarzyszą wulgarne wyzwiska. Ktoś stworzył w Internecie fałszywego bloga pod jej nazwiskiem, żeby tylko ją ośmieszyć. Wyzwiskami obrzuciła ją publicznie posłanka SLD (a teraz już europosłanka) Joanna Senyszyn. Zamiast zmierzyć się z argumentami, które w kulturalny i spokojny sposób przedstawiła Joanna Najfeld, pani poseł Senyszyn powiedziała o niej w telewizji TVN24: „widać, że została wychowana w jaskini” i „moja niestety imienniczka, widać ma jakieś obsesje seksualne”.

Pupa pana Jacka
Joanna Najfeld zaczęła się pojawiać w mediach dopiero przed trzema laty. W telewizyjnych dyskusjach o aborcji, in vitro, homoseksualizmie, jak z rękawa cytuje naukowe dane na poparcie wizji świata zgodnej z prawem naturalnym. Osoby o lewicowych poglądach często nie potrafią sensownie odpowiedzieć na jej argumenty. Joanna Najfeld zazwyczaj mówi spokojnie, nieraz nawet z półuśmiechem. Jednak rzeczy, o których mówi, wielu ludziom wydają się bardzo ostre. Dzisiaj, gdy z głównych mediów sączy się do naszych uszu przekaz pełen politycznej poprawności, nazwanie pewnych spraw po imieniu wygląda na coś nadzwyczaj niezwykłego. Do dzisiaj więc w Internecie można zobaczyć programy, w których ta publicystka formułowała zdania szczególnie ostro. Do takich należała rozmowa w TVN 24 z działaczem homoseksualnym Jackiem Adlerem, szefem homoseksualnego portalu internetowego gaylife.pl. Ich dyskusja demaskowała, czym naprawdę jest gejowski styl życia, który Polacy, według zasad politycznej poprawności, mają zacząć tolerować.

Rozmowa zaczęła się od trzęsienia ziemi: Najfeld pokazała wydruk z profilu Adlera, na którym przedstawiał się on, pokazując swój nagi tyłek. Adler ogłaszał tam też, że pozna grupę mężczyzn i że lubi młodych, przegiętych gejów. Później temperatura w programie jeszcze się podniosła. „Homoseksualizm nie ogranicza się tylko do seksu. Ludzie żyją ze sobą po 20, po 30 lat. (...) Ja np. 8 lat jestem z moim partnerem” – bronił się Adler przed ostrymi jak brzytwa zdaniami Joanny Najfeld. „I szuka pan grup mężczyzn, jak pan napisał na swoim profilu?” – przerwała mu publicystka. „Jesteśmy tolerancyjni” – wybąkał Adler. Na koniec Najfeld odmówiła uściśnięcia Adlerowi ręki, bo po przeczytaniu jego profilu i tego, co on robi na co dzień „troszeczkę się obawiam, gdzie ta ręka wcześniej była”. Wyjaśniła, że mimo to go szanuje i będzie się za niego modlić. Ktoś komentował później w Internecie, że oglądając tę dyskusję, z wrażenia oblał się herbatą.
Ksiądz z łupieżem
Jeszcze kilka lat temu w sporach przed kamerami na temat aborcji, in vitro, edukacji seksualnej w szkołach, tylko po stronie „postępowców” zasiadały eleganckie kobiety, np. Izabela Jaruga-Nowacka czy Jolanta Szymanek-Deresz. – Natomiast po stronie konserwatystów siedział zwykle jeden stary ksiądz z łupieżem na sutannie – wspomina Jan Pospieszalski, w którego programie „Warto rozmawiać” Najfeld zadebiutowała w 2006 roku. Według niego, strona konserwatywna jest w telewizji zbyt mało reprezentowana, ze względu na poglądy panujące wśród większości dziennikarskiego środowiska. – Jeśli ktoś ma czwartą żonę, trzy kochanki i dzieci z różnymi kobietami, to rozmowa z nim o normach moralnych staje się bezprzedmiotowa. Tacy dziennikarze chętnie przedstawiają spory światopoglądowe w ten sposób, że po jednej stronie jest tylko ciemny kler, a po drugiej światli, otwarci ludzie: elegancka Katarzyna Piekarska z SLD, dziewczyny z MTV z naklejonymi plastrami antykoncepcyjnymi. Pojawienie się w telewizji Joanny Najfeld, nieźle wyglądającej, wyrażającej się piękną polszczyzną, czy np. filozofa Darka Karłowicza, który broni konserwatywnych wartości, ubrany w garnitur od Armaniego i ekskluzywne buty, łamie ten stereotyp – mówi Jan Pospieszalski. Pospieszalski wspomina, jak kiedyś w telewizji, w czasie dyskusji o dyskryminacji, Najfeld błyskotliwie skomentowała biadania lewicowych publicystów nad nietolerancją Polaków: „jestem kobietą, mam żydowsko brzmiące nazwisko, jestem katoliczką. W naszym kraju czułam się dyskryminowana tylko z powodu tego, że jestem katoliczką”. – Za prezentowanie takich poglądów ona jest mocno atakowana. Dwa razy zdarzyło się, że gdy telefonicznie zapraszałem do programu bardzo znane osoby ze strony lewicowo-liberalnej, słyszałem w słuchawce skandaliczne słowa: „odmawiam przyjścia do pana programu, jeśli po przeciwnej stronie będzie ta faszystka Najfeld” – mówi.

Bałam się mówić
Skąd się wzięła w polskiej debacie publicznej publicystka, która tak irytuje osoby o lewicowych poglądach? Joanna Najfeld ma 27 lat. Nie była związana z żadnym kościelnym ruchem, tyle że co niedzielę chodziła do kościoła. Do matury nie bardzo interesowały ją aborcja, eutanazja, ani nawet kto w Polsce jest premierem. Dopiero w Poznaniu, gdzie studiowała anglistykę, jej poglądy zaczęły się krystalizować. – Anglistyka w Poznaniu jest siedliskiem feministek. Oczywiście są tam też wspaniali naukowcy. Jednak idziesz na literaturę i na pierwszych zajęciach omawiamy homoseksualną biblię, na drugich uczymy się, że Szekspir był gejem, bo np. dużo pisał o drzewie, a drzewo to symbol falliczny... Inna prowadząca rozdaje nam angielski artykuł z tezą, że Kościół katolicki krzywdzi kobiety. Mieliśmy następnie odpowiadać na pytania na podstawie tego artykułu, używając zawartych w nim argumentów. Urabiali nas ideologicznie. Czułam się tym zmolestowana na maksa, ale nie miałam odwagi, żeby zabrać na ten temat głos – wspomina. – Joanna Najfeld bała się odezwać? – dziwimy się. – Tak. Ściskało mnie w środku, więc milczałam. Tylko po powrocie do mieszkania włączałam Internet i szukałam, jaka jest prawda. Znajdowałam dane naukowe np. o homoseksualizmie na anglojęzycznych stronach. I powoli układałam to sobie w głowie – wspomina. Uczestniczyła też w dodatkowych zajęciach w Krakowie na temat religii w USA. Prowadząca dzień w dzień atakowała Kościół katolicki. – W przerwach chodziłam sobie do kościoła Mariackiego przed Najświętszy Sakrament. Modliłam się: „Panie Boże, daj mi siłę, żebym kiedyś wstała i coś powiedziała. Daj mi siłę albo mnie nie stawiaj w takiej sytuacji” – wspomina. – No i rzeczywiście, wkrótce zaczęłam coś na zajęciach przebąkiwać – mówi.
Machina hamuje
Jeszcze na studiach zaczęła z kolegami przeprowadzać różne akcje społeczne. Kiedy w 2006 r. pismo „Machina” zamieściło na okładce twarz piosenkarki Madonny, wklejoną do welonu Matki Bożej Częstochowskiej, Joanna z kolegami wymyślili bojkot firm, które się w „Machinie” reklamowały. Zaproponowali, żeby internauci informowali tych reklamodawców o bojkocie w listach elektronicznych. Efekt był zaskakujący, bo Polacy tylko na to czekali, żeby ktoś taki pomysł rzucił. Ludzie codziennie wysyłali setki maili. Wkrótce z reklamowania się w „Machinie” zrezygnowały wielkie firmy Orange i Philips. Polacy zagłosowali portfelami. W związku z tą akcją Joanna Najfeld została zaproszona do „Warto rozmawiać”. A później zapraszały ją też inne stacje telewizyjne. – Kiedy jesteś takim harcownikiem jak ja, ludzie mają czasem poczucie, że do nich należysz. Jeśli rozmowa pójdzie mi gorzej, komentują: dlaczego Najfeld nie powiedziała tego i tego, dlaczego dała się przegadać? Wydaje im się, że każde moje wystąpienie musi być idealne, bo kiedyś sobie dobrze poradziłam. Najgorsze jest to, że kiedy publicystów dotykają procesy, często zostajemy sami. Tak było w przypadku Stanisława Michalkiewicza czy Wojtka Cejrowskiego, który przez lata nie umiał znaleźć pracy. Koledzy, którzy wcześniej zachwycali się jego artykułami, nagle odmawiali publikacji, tłumacząc: „nie, stary, bo jesteś teraz jakoś oznaczony, może w przyszłości” – mówi. Po programach do Joanny Najfeld podchodzą techniczni pracownicy telewizji. Mówią: dziękuję, że pani to powiedziała, że miała pani odwagę. Najfeld odpowiada, że ona też się boi, ale jeśli wszyscy będziemy milczeć, będzie coraz gorzej. – Ja mówię po to, żeby inni też odważyli się coś powiedzieć. Ale nie będę dożywotnio mówić w ich imieniu. Czuję się zmęczona, już odmawiam udziału w niektórych programach. Chciałabym rodzić dzieci i gotować zupę pomidorową. Choć w sumie mam teraz to, o co prosiłam. Może pojadę do kościoła Mariackiego w Krakowie tę świeczkę zgasić? – śmieje się.

Więzienie za słowa
Najfeld uważa się za feministkę, ale w pierwotnym znaczeniu tego słowa. Bo pierwotny ruch kobiecy sprzeciwiał się opresji mężczyzn pod postacią przymuszania do aborcji. Reprezentantkę tego pierwotnego feminizmu próbują dzisiaj wsadzić do więzienia feministki lewicowe, związane z biznesem aborcyjnym i antykoncepcyjnym. Wanda Nowicka pozwała Joannę Najfeld za słowa: „Organizacja pani Nowickiej jest częścią międzynarodowego koncernu, największego w ogóle, providerów aborcji i antykoncepcji. Pani po prostu jest na liście płac tego przemysłu”. Jeśli na podstawie kruczków prawnych lewicowe feministki doprowadzą do skazania Joanny Najfeld, i tak nie zmieni to prawdy, że korzystają z finansowego wsparcia tego biznesu. Zapewne niechcący przyznała to nawet czołowa polska feministka Kazimiera Szczuka. W lutym, w wywiadzie dla pisma „Slajd – magazyn młodej kultury”, żaliła się, że feministki są finansowane „tylko” przez przemysł antykoncepcyjny: „...feministki, w odróżnieniu od ekologów, nie mogą dogadać się z jakimś dużym biznesem, który da nam pieniądze na naszą działalność, a my w zamian będziemy głosić idee, które będą rozkręcały biznes. Poza producentami prezerwatyw albo pigułek antykoncepcyjnych”. Joanna Najfeld założyła stronę internetową: www.mamproces.pl. Przypomniała tam, że w Katowicach toczy się już podobny proces przeciw naczelnemu „Gościa Niedzielnego” ks. Markowi Gancarczykowi, za nazywanie aborcji zabójstwem. Wytoczyła go Alicja Tysiąc, związana właśnie z Wandą Nowicką i grupą jej prawników. Nasz naczelny ma jednak „tylko” proces cywilny o odszkodowanie, a Joanna Najfeld w razie przegrania procesu karnego może pójść do więzienia. „Lewica rozpaliła stosy. Przynajmniej już widać, o co im tak naprawdę chodzi” – napisała Najfeld na stronie www.mamproces.pl. Prosi na niej o modlitwę.

artykuł z numeru 30/2209 26-07-2009

poniedziałek, 20 lipca 2009

Звернення Верховного Архиєпископа УГКЦ з нагоди дня Святого рівноапостольного великого князя Володимира та Хрещення Русі-України

Київ, 17 липня 2009 року

Всесвітлішим, всечесним, високопреподобним і преподобним отцям-душпастирям, високопреподобним і преподобним інокам й інокиням,
дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви
та усім людям доброї волі благословення і мир у Господі!




Дорогі у Христі!

Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто Хрещення,
позбуття не тілесної нечистости,
а прохання доброго сумління в Бога
через воскресіння Ісуса Христа.

I Пт 3, 21

Уже третій рік поспіль ми урочисто і всенародно святкуємо великий празник – пам’ять рівноапостольного великого князя Володимира – відновлюючи ті обітниці, які ми складали, особисто чи хресні батьки від нашого імені, коли отримували святе таїнство Хрещення. Під час таїнства Хрещення ми відреклися від диявола та усіх його сил і на підставі святої віри, яку одержали в дар від Господа Бога, з’єдналися з Ісусом Христом і цілковито Йому віддалися. Ту подію свого життя ми маємо постійно пригадувати собі та питати самих себе: що це означає для нас? – щоб не марнувати великого дару Хрещення і могти жити відповідно до складених тоді обітниць.

Читаючи древні літописи, дізнаємося про те, який вплив на життя князя Володимира мало св. Хрещення. Типовий поганський володар, із властивим для осіб його кола способом життя, прийнявши це святе таїнство, просвічений світлом Христового Євангелія, стає новою людиною: суворою до себе, лагідною супроти інших. Автори літописів помітили цю зміну і записали її на вічну згадку нащадкам.

Святе таїнство Хрещення має благодатний вплив не тільки на життя людини – воно здатне перемінити долю цілих народів. Тому, святкуючи празник Святого рівноапостольного великого князя Володимира, ми згадуємо водночас, в особливий спосіб, ще й Хрещення Київської Русі, нашої землі, нашого народу. Кожен із нас, хто щиро вірує в Господа Бога, для кого хрещення і буття в Ісусі Христі і з Ісусом Христом є змістом життя, хоче з нагоди цього свята ще раз замислитися над значенням тієї великої події, яка сталася понад тисячу років тому.

Що вона означала для нашого народу? Поширеною є думка, що внаслідок акту Хрещення Київська Русь за часів князя Володимира стала частиною Європи, на той час найбільш розвиненої частини світу. Охрещений у Дніпрі народ увійшов до кола європейських християнських націй, які на цій основі старалися будувати свої освіту, науку і міжнародні відносини та мали високий рівень культури. Одне слово, розвиваючи свої Богом дані дари, Київська Русь стала могутньою державою й народом високої християнської культури.

Проте сприймати Хрещення Русі-України лише з такої позиції – означало б оцінювати її категоріями суто земних вартостей. Набагато важливішим для нас є поглянути на нього та на всі дальші події нашої історії очима віри. Немає сумніву, що через контакт із могутніми державами тогочасного світу, із найкращими осередками християнської культури Європи наш народ потужно й за дуже короткий час розвинув церковну структуру, чернецтво, місійну діяльність, освіту, політичний устрій і мистецтво. Але важливішим понад усе було те, що за допомогою християнської релігії ми набули тих чеснот, які стали надійними підвалинами для успішної розбудови суспільного життя. Розуміння дару людського життя і його вартості загалом, почуття лагідності й доброти у ставленні до ближніх, любов до правди, пошана до справедливості, здатність стійко переносити труднощі, відсутність бажання панувати над іншими, побожність – всі ці риси стали важливими прикметами вдачі нашого народу, які майже незмінно збереглися аж до сьогодні. Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Ми можемо впевнено ствердити, що в дуже складних історичних обставинах ці прикмети допомогли нам вистояти у великих випробуваннях і вийти з них переможцями.

Наш народ настільки сформований християнською релігією, що без урахування цього годі зрозуміти його ставлення до життя. Причому, аналізуючи сторінки нашої історії, можна спокійно стверджувати, що те ставлення було і залишається позитивним. Якщо в минулому ми і зазнавали невдач – а їх, на превеликий жаль, було чимало, – то, мусимо визнати, що вони ставалися через те, що ми в якийсь спосіб зневірювалися, відступали від тих правд християнської віри, що були й повинні завжди бути основними орієнтирами в нашому особистому і національному житті. Натомість коли ми були вірними Богові і своїм хресним обітницям, послідовними та впевненими у своїй вірі, справді переконаними у її благодатності, то могли відстоювати свої права, захищати всіх, хто потребував допомоги. А ще тоді ми були добрими господарями на своїй рідній землі і не піддавалися легко чужим впливам.

Історичний шлях нашого народу є для нас вчителем, бо, з одного боку, показує, які перспективи відкриваються перед нами, коли ми вірні нашим релігійним переконанням, коли справді щиро стараємося бути ревними християнами, а з другого – нагадує, що стається, коли ми нехтуємо тим великим даром, що його Господь Бог дав нам у час нашого історичного Хрещення. Погляньмо лише на один приклад того, до чого призводить наше віддалення від Христа. Йдеться про ту страшну науку, яку пізнав наш народ через внутрішній поділ, що відбувся, власне, через наше невірство. Ми допустили, щоб наші релігійні переконання, замість того щоб сприяти духовному зростанню, стали приводом до роз’єднання. Вони порізнили нас, відчужили одне від одного, зробили нас із братів недругами. Те, що мало б нас об'єднувати в одну родину дітей Божих і тим самим робити нас здатними долати внутрішні і зовнішні загрози – наша свята віра, – стало полем протистоянь, упереджень, недовіри, а подекуди й відкритої ворожості. Це наш гіркий досвід.

Озираючись в минуле, ми можемо і на інших прикладах пересвідчитися, на які жахливі наслідки ми наражаємося, коли перестаємо бути вірними нашому покликанню до єдності в Ісусі Христі, нашому Господі, бути вірними нашим релігійним переконанням. Тоді ми не тільки що самі переслідуємо одне одного, а й стаємо іграшкою у грі інтересів інших народів.

Тому потрібно до глибини серця пройнятися тим болем, що його ми, нерозважні діти свого народу, завдали йому своїм релігійним невірством. Бо Хрещення – це не тільки єднання з Христом, прийняття дару віри і сили Святого Духа: йому передує пізнання власних гріхів і щире каяття за них. Одним із гріхів сьогодення є згадана вже роз'єднаність між християнами – дітьми того самого Бога, братами і сестрами Христа. Цей дошкульний поділ проходить не по якійсь географічній, культурно-цивілізаційній чи канонічній лінії, як дехто твердить, а по лінії самого серця єдинокровного народу. Тому різні ініціативи для подолання цього поділу, які пропонують боротьбу із його зовнішніми проявами, не принесуть бажаного результату. Слід боротися із першопричиною цієї недуги – гріхом.

Відновлення хресних обітниць має для нас бути щорічною нагодою до щирого іспиту сумління і до каяття. Не впадаймо у спокусу вважати наші релігійні переконання за оправдання цього поділу, бо це згубний самообман. Натомість щиро й об’єктивно погляньмо на себе і визнаймо свою вину. Разом із тим потрібно здобутися на щире бажання бути вірними Богові й жити відповідно до своїх релігійних переконань. Якщо б ми справді були вірними своїм хресним обітницям, якщо б до глибини душі пройнялися наукою, яку дав нам Ісус Христос, тоді б нам не загрожувала небезпека чужих впливів і ми були б собою та знайшли б шлях одне до одного, як діти одної матері – української землі, і як брати і сестри у Христі.

Тому у цей святковий час, коли вдивляємося у нашу історію, коли радіємо з усього того добра, яке принесло нам християнство завдяки Хрещенню, здійсненому з волі нашого духовного батька, святого рівноапостольного великого Київського князя Володимира, мусимо також перепросити Господа Бога за всяке наше відступництво від духовних основ нашої віри і постановити собі, що будемо старатися жити по-Божому і так здійснювати свої релігійні переконання, щоб врешті-решт таки відшукати шлях до своїх братів. Відчуймо біль у своєму серці через поділ колись єдиної Христової родини в Україні! А водночас постановімо зробити щось конкретне, бодай маленьке, щоб те роз'єднання якнайшвидше відійшло в минуле.

Дорогі у Христі! Святий рівноапостольний князь Володимир вивів нас на вузьку й каменисту, але єдино правильну дорогу. Дякуймо Богові, що дав нам такого князя, дякуймо Богові також за блаженну Ольгу, за святих мучеників Бориса і Гліба та за безліч святих і праведних, яких впродовж віків, аж до наших днів, дала рідна українська земля. За заступництвом усіх цих святих просімо в Господа, щоб ми ніколи не збилися з того шляху, який єдиний веде до Нього.

Благословення Господнє на вас!

+ ЛЮБОМИР



Всечеснішим і преподобним отцям-душпастирям доручаємо прочитати цей текст на кожній Святій Літургії у неділю, 26 липня, чи вівторок, 28 липня 2009 року Божого, а після цих богослужінь провести для всієї громади обряд відновлення хресних обітів з нагоди Хрещення Русі-України

niedziela, 19 lipca 2009

Провідні релігієзнавці розповіли, кого слід вважати спадкоємцями Хрещення Русі

Напередодні річниці хрещення Русі, здійсненого в 988 році князем Володимиром (минулого року дату визнано в Україні державним святом), українські експерти-релігієзнавці та представники духовенства висловились з приводу того, яку націю і яку Церкву сьогодні можна вважати спадкоємницею Володимирового Хрещення.

Про це йшлося під час круглого столу на тему «Українське православ’я в пошуках ідентичності», ініційованого інформаційно-аналітичним порталом «Релігія в Україні».

На думку прес-секретаря Предстоятеля Української Православної Церкви протоієрея Георгія Коваленка, говорячи про нащадків хрещення Русі має йтися не про церкви, а про сучасних державних діячів, «бо Володимир не був церковним ієрархом, а був правителем, і хрещені люди були ще до нього».

«Спадщину добрі діти не ділять, а примножують, нам треба розуміти Хрещення Русі, як спільну спадщину, і примножувати її, вона має об`єднувати. Під нащадками слід розуміти сучасних правителів. І оцінювати їх діяльність - наскільки вони зберігають спадок, що залишив їм Великий князь», - зазначив отець Георгій.

Іншої думки дотримується релігієзнавець Юрій Чорноморець. Він впевнений, що безпосередній стосунок до хрещення святого Володимира мають українці, і в другу чергу – росіяни та білоруси.

«Саме Українська Греко-Католицька Церква сьогодні є правонаступницею Володимирового Хрещення. Тому що збережена єпископська спадкоємність тих часів. Сьогодні це найбільш українська церква, і коли ми хочемо отримати саме християнську оцінку подій в Україні, ми звертаємося саме до патріарха УГКЦ Любомира Гузара. Відповідно, українським православним церквам ще необхідно багато працювати, для того, щоб бути достойними спадкоємцями Володимирового Хрещення. Це має бути видно по кожній дії трьох українських православних Церков - по кожній заяві, проекту, політичній і суспільній діяльності», - вважає Ю.ЧОРНОМОРЕЦЬ.

Натомість богослов Володимир Бурега наголосив на існуванні проблеми інтерпретації етнічної самосвідомості Київської Русі.

«Коли ми говоримо про нащадків Хрещення, то нав`язуємо сьогоднішню уяву про етнічну самосвідомість того етносу, який мешкав на цій території тисячу років тому. Якою тоді була етнічна самосвідомість, ніхто із повною впевненістю сьогодні сказати не може. Тому, коли ми сьогодні з`ясовуємо, який народ є нащадком Володимирового Хрещення, то вводимо питання у сферу ідеології і відходимо від історичних реалій», - зазначив він.

При цьому В.Бурега згадав про пам`ятку дохристиянського, монгольського періоду «Слово про закон та благодать».

«У словах митрополита Іларіона про етнічну самосвідомість Київської Русі, він протиставить Новий Заповіт – Старому Заповіту, саме тому, що у контексті Нового Заповіту, етнічний розподіл скасовується, стає неактуальним. Ніякого підґрунтя на національний розподіл у Церкві, фактично немає. Митрополит Іларіон говорить, що ми всі увійшли до родини християнських народів, і у хресті питання спадкоємності стає неактуальним, бо являємо собою новий народ, для якого ці реалії залишилися у минулому», - вважає релігієзнавець.

Водночас він підкреслює, що розмірковуючи на цю тему, «не треба піддаватися на те ідеологічне провокування, яке завжди буде, але маємо шукати можливість зрозуміти історичні події в тому контексті, якими вони були».

На думку голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, архімандрита Кирила (Говоруна), ключ для сучасного визначення ідентичності Церкви, православ`я, народу або держави треба шукати у X столітті – у факті хрещення Володимиром киян. Він пропонує не забувати, що «Володимир нічого нового не створив – він лише переніс на київський грунт те, що існувало на теренах Римської імперії». Тому Кирил (Говорун) наголошує на необхідності дослідження ідентичності епохи князя Володимира.

«Якщо розглядати лише теперішній стан існування Церкви, народу або держави – це буде лице єдиним зрізом проблеми. Треба іти до епохи князя Володимира. Коли ми зрозуміємо, якою була його ідентифікація, та тих людей, які приїхали до київських земель, і екстраполювати ті реалії на теперішній час, це може стати інструментом для розв`язання теперішніх проблем», - вважає Кирил (Говорун).

У свою чергу, , експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Белецький нагадав, що за часів, коли відбулося Хрещення, поділу Церков не існувало.

Він зазначив, що нащадками Хрещення Русі, в першу чергу є всі православні віруючі і всі християни, що мешкають в Україні. Разом із тим, експерт вважає, що нащадками можуть вважати себе і всі українці, «бо Хрещення відбулося саме на території сучасної України».

«Володимир не бачив перед собою українців, чи когось іншого – він хрестив русичів – тих людей, що мешкали на цій землі. Сьогодні всі церкви у рівній мірі є спадкоємцями його Хрещення. Православні країни і усі українські церкви у рівній мірі є нащадками Володимирового Хрещення», - вважає М.Белецький.

Разом із тим політолог зауважив про існування в Україні неканонічних церков, становище яких, на думку релігієзнавця, є «більш хитким» щодо претензій на зазначену спадщину.

На думку протоієрея Олекси Петріва, керівника бюро Української Греко-Католицької Церкви, саме в Української Греко-Католицької Церкви на сьогодні збережена єпископська спадкоємність часів Володимирового Хрещення - «лінія апостольського передання спадщини УГКЦ - факт, який підтверджують синодальні документи».

Разом з тим представник УГКЦ зазначив, що ставити сьогодні питання, хто є більший спадкоємець Володимирового Хрещення, пов’язуючи з національною ознакою, недоречно.

«Українські протестанти торік проводили певні заходи, що мали на меті пов’язати себе із Володимировою християнською спадщиною. Вони не відділяють себе від неї і виступають другою лінією християн», - вважає о. Олекса Петрів.

Тим часом політолог, директор Центру соціальних досліджень "Софія" Андрій Єрмолаєв впевнений, що «не можна нинішні наукові стереотипи накладати на історичну реальність».

«Тому, що Володимир хрестив Русь, русичів, тому, що він охрестив підданих. Скоріше це політико-династичний акт, аніж акт віри», - зазначив експерт.

На його думку, ідентичність того часу не була пов’язана з національною ідентичністю.

«Це була ідентичність спільнотна – коли визначалися спільноти через ідею, віру, але це не було самовизначення через культуру і політичну організацію. Відповідно, шукати там самосвідомих русичів, від яких пішли українці і білоруси – це шукати вакуум – там такого немає, в тій історії. Відповідно, чи можемо ми розглядати акт Володимира і ті процеси Хрещення, як спадщину, чи є це спадщиною?», - зазначив А.Єрмолаєв.

На думку експерта, питання полягає не стільки у тому, кого хрестив Володимир: українців, руських, чи русичів, а у тому, хто є спадкоємцем традицій, пов’язаних з православ’ям тих часів, хто є послідовним у плані духовних практик і організації сучасних спільнот.

На думку голови Української асоціації релігійної свободи Віктора Єленського, питання про спадкоємність Володимирового хрещення опосередковано стосується і теології, й історії.

«Йдеться, звичайно, про ті поля, де відбувається відокремлення ідентичності. Відокремлення ідентичності – це завжди проведення демаркаційних ліній. Тобто, ми від когось відокремлюємося… Наша, українська ідентичність, вона ще довго була і буде формуватися з референтною групою – росіянами», - зазначив експерт.

Разом з тим він нагадав, що в останні 25-30 років погляд на формування модерних націй змінився і «зараз багато залежить від дуже конкретних людей, у сенсі формування нації».

«Мені здається, що на Володимирове Хрещення може претендувати той, хто хоче претендувати. Тобто той, хто дійсно видобуває з Володимирового Хрещення якісь елементи для свого зміцнення. В тому числі баптисти, Християни віри Євангельської і чому б не Православна церква в Америці», - підсумував Віктор Єленський.


http://religions.unian.net/ukr/detail/674

środa, 15 lipca 2009

Poraz kolejny chcą zlikwidować Telenowyny.

List otwarty w sprawie „Telenowyn”,
programu telewizyjnego społeczności ukraińskiej w Polsce


W związku z decyzją władz TVP S.A. o zaprzestaniu od września br. emisji programu w języku ukraińskim „Telenowyny”, my niżej podpisani, wyrażamy stanowczy protest w tej sprawie. „Telenowyny” to obecnie jedyny ogólnopolski program w języku ukraińskim emitowany przez telewizję publiczną.

Podjęta arbitralnie, bez konsultacji ze środowiskiem mniejszości ukraińskiej w Polsce, wbrew interesom widzów zainteresowanych rozwojem dialogu polsko-ukraińskiego oraz promocją działań na rzecz rozwoju społeczeństwa obywatelskiego, decyzja ta stoi m.in. w sprzeczności z ustawą o radiofonii i telewizji, której zapis jasno określa w art. 21 potrzebę „uwzględniania potrzeb mniejszości narodowych i etnicznych oraz społeczności posługującej się językiem regionalnym, w tym emitowanie programów informacyjnych w językach mniejszości narodowych i etnicznych oraz języku regionalnym”. Decyzja ta jest także sprzeczna z zapisami Konwencji ramowej o ochronie mniejszości, którą Polska ratyfikowała w 2000 r., oraz z zapisanym w ustawie o mniejszościach narodowych i języku regionalnym modelem praktyki relacji między państwem i obywatelami należącymi do środowisk mniejszości narodowych.

Decyzja ta rodzi poważne obawy co do właściwego rozumienia przez władze TVP roli misji publicznej, której obowiązek pełnienia został na nią nałożony przez Parlament RP oraz ustawodawstwo UE. Media publiczne w krajach europejskich działają jako unikatowe instytucje życia publicznego, których istotą jest realizacja zadań misyjnych oraz pełnienie roli kreatora i organizatora życia kulturalnego i społecznego w danym kraju. Tymczasem likwidowana zostaje audycja, która odgrywa ogromną rolę w procesie integracji mniejszości ukraińskiej, zachowania języka narodowego, a także promocji dialogu międzykulturowego obywateli naszego kraju. W przypadku rozproszonej w wyniku akcji „Wisła” społeczności ukraińskiej emisja ogólnopolska jest optymalnym wariantem – wszelkie inne ograniczają możliwości dotarcia audycji w języku ukraińskim do znacznej części widzów.

Jesteśmy przekonani, że próby zlikwidowania obecności audycji etnicznych współtworzonych przez przedstawicieli mniejszości narodowych w publicznych mediach przyczynią się do zaprzepaszczenia dorobku i działań wielu środowisk, dzięki którym prawa mniejszości narodowych i etnicznych w Polsce odpowiadają standardom europejskim.

Apelujemy do kierownictwa Telewizji Polskiej o cofnięcie decyzji likwidacji „Telenowyn”. Wierzymy, że dzięki roztropnej reakcji Zarządu TVP, przywrócona zostanie emisja tego programu oraz podjęte zostaną działania na rzecz jego rozwoju w przyszłości.


Warszawa, 15 lipca 2009 r.

MEMORIA перемишлян, Єпископ Іван Снігурський в літературі перемиського бідермаєру

MEMORIA перемишлян, Єпископ Іван Снігурський в літературі перемиського бідермаєру, Вступ та упорядник Володимир Пилипович, Перемишль 2009, с. 135, Twarda oprawa. ISBN 978-83-921954-8-1

Зміст

Володимир Пилипович, Вступ
І. Снігурський honorificus
1. о. Йосиф Левицький, Оказанє іскреннійших желаній... Йоану Снігурскому
2. о. Йосиф Левицький, Оказанє високого почтенія Йоану Снігурскому
3. о. Йосиф Левицький, Стих во честь Йоану Снігурскому
4. о. Антін Лужецький, Do J. S. B. P. [Do Jana Śnigurskiego Biskupa Przemyskiego]
5. о. Антін Лужецький, В память напечатаня первой книги церковной Леітургікон (Служебник званої) р. 1841 в типографії Єп[иско]пскій в Перемишли

ІІ. Снігурський memoria
1. Теофіль Кміцикевич, Łza poświęcona zwłokom Jana Śnigurskiego
2. о. Йосиф Левицький, Слеза посвященна памяти Йоана Снігурского
3. Теодор Леонтович, Слеза над гробом Йоана Снігурского
4. о. Антін Лужецький, Надгробний вінец в памят... Снігурскому
5. о. Йосиф Лозинський, Житє Йоана Снігурського

Біограми авторів

Ukazał się kolejny numer Przemyskich Archidiecezjalnych Wiadomości

Перемиські Архиєпархіяльні Відомості, Рік VІІ. Ч. 8. 2009.

Слово від редактора

Спеціальне видання «Перемиських Архиєпархіяльних Відомостей», яке Шановні Читачі отримують до рук, повністю присвячене круглим річницям нашого Митрополита Кир Івана (Мартиняка). Саме цього року сповнилося Йому 70 років з дня народження (20 червня 1939 р.), 45-річчя ієрейських свячень (29 червня 1964 р.) та 20-річчя єпископської хіротонії (16 вересня 1989 р.).
На запрошення Редакційної колегії взяти участь у цьому спецвипуску журналу відгукнулися всі, до кого воно було адресоване. Публікацію відкриває інтерв’ю з Митрополитом Іваном, яке провів Богдан Гук. У ньому йде мова про основні і найважливіші події з життя нашого Владики, що у багатьох моментах є стичними із досвідом всіх нинішніх поколінь українців у Польщі.
Блок спогадів про Митрополита, відкриває текст Преосвященнішого Володимира Ющака, ЧССВ, він збагачений світлинами із архіву вроцлавського Владики, давнього учня Митрополита Мартиняка. Два наступні спогади о. Ігоря Івана Гарасима, ЧСВВ, та Марії Туцької, стосуються також «лігницького» періоду життя Кир Івана. Текст д-ра Ярослава Сирника ілюструє ці моменти з життя Ювіляра, до яких були причетні спецслужби ПНР.
На наукову частину публікації складається 16 статей богословського, філологічного та історіографічного характеру. Авторами їх є: богослови о. Йосиф Улицький та о. Лєслав Богдан Лесик. Свої статті подали відомі науковці, українські інтелектуали у Польщі: проф. Михайло Лесів, проф. Стефан Козак, проф. Володимир Мокрий; викладачі вищих шкіл: д-р Ярослав Грицковян, д-р Ольга Попович, д-р диякон Петро Сивицький, д-р Орест Співак, д-р Денис Пилипович; історики української Церкви д-р Стефан Батрух, д-р Ігор Галагіда; мистецтвознавець Євген Завалень, дослідник культури і духовності Надсяння Володимир Пилипович. Тут надруковані статті польських науковців, яким близька Українська Греко-Католицька Церква – історика д-ра Станіслава Стемпєня та дослідника українського сакрального мистецтва п. Ярослава Ґємзи.
Окремим блоком представлено світлини з архівів Митрополита Івана (Мартиняка), Єпископа Володимира Р. Ющака, ЧСВВ, та пані Марії Туцької. Тут теж представлено іконографічні матеріяли, які ілюструють статті Ярослава Ґємзи та Євгена Заваленя.
Від імені Редакції складаю щиру подяку усім, хто спричинився до появи цього видання.


о. митрат Євген Попович, Протосинкел Перемисько-Варшавської Архиєпархії

ЗМІСТ

о. Євген Попович, Слово від редактора
Богдан Гук, Разом з вірними, зверненими до Господа. Розмова з Їх Преосвященством, перемисько-варшавським митрополитом Української Греко-Католицької Церкви, архиєпископом Кир Іваном Мартиняком
1. Єпископ Володимир Ющак, ЧСВВ, Мої зустрічі з Архиєпископом і Митрополитом Кир Йоаном Мартиняком
2. Ієромонах Ігор Іван Гарасим, ЧСВВ, Преосвященніший Кир Іван Мартиняк у моїй пам’яті
3. Марія Туцька, Митрополит Іван Мартиняк у моїх спогадах
4. Ярослав Сирник, Митрополит Іван Мартиняк в документах лігницької Служби безпеки та Відділення у справах віросповідань
5. о. Йосиф Улицький, Об’єднання Церкви є можливе
6. ks. Lesław Bogdan Łesyk, Obraz kapłana w świetle „Dialogu o kapłaństwie” Jana Złotoustego
7. Стефан Козак, До витоків української християнської культури
8. Володимир Пилипович, Постанови єп. Георгія Гошовського про церковні оплати у Перемиській єпархії
9. Денис Пилипович, Префація Варлаама Шептицького до унівського Акафістника із 1678 року з присвятою митрополитові Антонію Винницькому
10. Jarosław Giemza, Antyminsy władyków przemyskich w Archiwum Greckokatolickiej Archidiecezji Przemysko-Warszawskiej
11. Włodzimierz Mokry, Chrześcijańskie i narodowe wartości w dziele ukraińskich biskupów Greckokatolickiej Diecezji Przemyskiej końca XVIII – XX wieku. Od biskupa Iwana Snihurskiego do metropolity Jana Martyniaka
12. Stanisław Stępień, "Szczery Rusin, chociaż Polakom przyjazny", greckokatolicki ordynariusz przemyski biskup Jan Saturnin Stupnicki(1816-1890)
13. diakon Piotr Siwicki, Mniejszości narodowe w Kościele greckokatolickim w świetle nauczania Sługi Bożego Andrzeja Szeptyckiego, metropolity halickiego
14. Eugeniusz Zawałeń, Rzeźbiony ołtarz Andrija Kowerki dla władyki Jozafata Kocyłowskiego
15. Ярослав Грицковян, Літературна група католицьких письменників «Логос»
16. Ольга Попович, Релігійна творчість у репертуарі українських хорів в Перемишлі після другої світової війни
17. Михайло Лесів, Навчання церковнослов’янської й української мови в люблінській Духовній семінарії від сімдесятих років ХХ ст.
18. Igor Hałagida, Kościół greckokatolicki w Polsce w ostatniej dekadzie PRL (zarys problematyki)
19. о. Стефан Батрух, Участь Церков у польсько-українському примиренні
20. Орест Співак, Проблеми з передаванням назв польських населених пунктів українською мовою

Ілюстрації
1. Фотографії та копії документів з архіву митр. Івана Мартиняка
2. Фотографії з архіву єп. Володимира Ющака, ЧСВВ
3. Фотографії з архіву Марії Туцької
4. Ілюстрації до статті Ярослава Ґємзи
5. Ілюстрації до статті Євгена Заваленя


Редакційна колегія:
о. д-р Євген Попович, головний редактор,
о. Богдан Степан, о. Павло Поточний, Богдан Білий, Володимир Пилипович, члени редакції


Видавець: Wydawnictwo Archidiecezji Przemysko-Warszawskiej
37-700 Przemyśl, ul. Basztowa 13, tel. 016-768-78-68
Internet: www.cerkiew.net.


На обкладинці: світлина єпископського жезла Кир Івана (Мартиняка). Фото о. Павло Поточний

Książkę można zamówić pisząc na adres pawel.potoczny@cerkiew.net, cena książki to 40 zł + koszty wysyłki. Twarda oprawa, 323 strony. Fotografie na kredowym papierze.

poniedziałek, 13 lipca 2009

DYSK Z CERKIEWNĄ MUZYKĄ W NAGRANIU LUBELSKICH SEMINARZYSTÓW


Greckokatolickie Seminarium w Lublinie oddaje do rąk słuchaczy świeży dysk z cerkiewnymi śpiewami zatytułowany „Neprochodymaja wrata”. Czternaście utworów wykonuje Chór seminarzystów greckokatolickich z Lublina BOHOSŁOW. Chórem dyryguje Orest Michalik. Nagranie zostało zrealizowane 30.03.2009 r. w Bazylice św. Stanisława oo. Dominikanów w Lublinie przez o. Juliana M. Śmierciaka ze Studia „fanfara”. Projekt graficzny wydawnictwa, do którego wykorzystano zdjęcia Pawła Dobrzańskiego, wykonał Tomasz Gajewski Sudio „fanfara”.

Dysk zawiera czternaście utworów muzyki cerkiewnej. Są to w większości części Boskiej Liturgii św. Jana Chryzostoma, ale również elementy Weczirni i Jutrzni, oraz inne śpiewy, w mistrzowskim wykonaniu seminaryjnego chóru.

Spis utworów dysku Neprochodymaja Wrata:

1. Pred swjatoju Twojeju,
2. Litania pokoju,
3. Hagios,
4. Pieśń Cherubinów,
5. Anafora,
6. Irmos święta Spotkania Pańskiego,
7. Litania błagalna,
8. Pod Twoją obronę,
9. Pieśń Cherubinów,
10. Sonce pozna,
11. Hospody wozwach,
12. Tropariony niedzielnej jutrzni,
13. Christos anesti,
14. Neprochodymaja wrata.

Nagranie jest tym cenniejsze, że znaczna część członków chóru, włącznie z dyrygentem Orestem Michalikiem, zakończyła w tym roku studia seminaryjne. Gratulujemy wydania tak pięknego dysku i spodziewamy się, że będzie on dostępny nie tylko w Lubelskim Seminarium, ale także we wszystkich greckokatolickich parafiach w Polsce.

środa, 8 lipca 2009

ŚW. JANA Z PŁASTUNAMI


7-mego lipca w Posadzie Rybotyckiej, gdzie stacjonuje Płastowyj Tabir sprawowałem Boską Liturgię dla Płastuniw. Modliliśmy się w zabytkowej cerkwi św. Onufrego. Wrażenia do nieopisania były dwa; pierwsze płynące z modlitwy w najstarszej cerkwi w Polsce, w której po raz pierwszy celebrowałem Boską Liturgię. Drugie to, że poraz pierwszy sprawowałem ją dla uczestników Płastowoho Taboru. Duchowo przeżycie nie do powtórzenia, jedyne w swoim rodzaju.








niedziela, 5 lipca 2009

NICZ IWANA KUPAŁA

Moje uczennice przed występem na scenie w Przemyślu na Iwana Kupała.

SPOTKANIE Z PŁASTUNAMI

W czwartek i w piątek w minionym tygodniu spotkałem się z Płastunami, którzy są na obozie w Posadzie Rybotyckiej. Pierwszego dnia Płastuni ugościli nas kanapkami własnej roboty, które miały wyjątkowy smak, gdyż były spożywane w towarzystwie śpiewających ptaków i szumu górskiej rzeki. Następnego dnia po kolacji (rizotto :)) odbyła się howirka, którą przeprowadziłem. Miłe spotkanie dobiegło końca, ale wspomnienia zostały do końca życia.